|
У Війни обличчя не жіноче???
або "Фляки" по-Чайківськи
Коштували такі "Фляки" ? Якщо й так, то, запевне, вперше (і востаннє, бо така страва, знаєте, недовговічна, швидко псується, але цікаво, чи то стосується "Фляків" Чайки? - Повисить, побачимо).
Тож саме "Фляками" Чайки (зауважу, не птаха, а молодого тернопільського художника) частувала галерея "Дзиґи" 22 жовтня невегетаріанців у мистецтві та усіх не обмежених віковим цензом, що його de facto (і "для галочки") встановила Леся Антонович , директор галереї. Вона, взагалі, сумнівалася з приводу цього вікового обмеження, висловлюючи думку, що таке видовище - для тих, кому за 90... Одначе, думаю, що саме "задев'яностиків" там би і знудило насамперед... від м'яса, крові, нагромадження блідо-зелених тіл, відвертості на рівні непристойності та порно, пронизливого реготу художника (автопортрет у лавровому вінку "Весела голова" ), мовляв, ви собі "хавайте", ковтайте, поглинайте, пожирайте, перетравлюйте, перетворюйтесь, труїться, розщеплюйтесь, витікайте, випорожнюйтесь, смачного вам, ха-ха, а я буду смакувати Вами... і не чайними ложечками чи розцяцькованими філіжаночками, а нагостреними виделками та ножами (із полотна "Гостріння ножів" ).
Така собі трапеза. Бо то більше скидалося на те, що поглинали картини нас, а не ми їх, вони випробовували нас, дегустуючи домішки підсвідомості та нових вражень, підсолюючи виразки комплексів, запікаючи погляди (очі?) на полотнах, як на розжарених пательнях і усе те "збіговисько" картин та людей нагадувало великий баняк із борщем, де накидано бозна-що. (Часом у тій суміші траплялися сумнівні інгредієнти, непридатні до вживання...) "Дзиґа" перетворювалася на повара, гурмана, людо-полотножера, а усі присутні - на фляки у запеченій коринці тіла... Фу-у, аж саму знудило, отак розфлякалась фантазія аж до канібальства від такої потрави-мальовидла. Що ж, не звикли ми "хавати" таку екзотику чи то пак бути пожованими та подрібненими м'ясорубкою (а чи зубками) Сергія Чайки і перетравленими у безрозмірному шлунку "Дзиґи". Отакі-то помідори...
Сергей Чайка в фильме "Фляки" |
| ) |
|
або "Фляки" по-Чайківськи
Коштували такі "Фляки" ? Якщо й так, то, запевне, вперше (і востаннє, бо така страва, знаєте, недовговічна, швидко псується, але цікаво, чи то стосується "Фляків" Чайки? - Повисить, побачимо).
Тож саме "Фляками" Чайки (зауважу, не птаха, а молодого тернопільського художника) частувала галерея "Дзиґи" 22 жовтня невегетаріанців у мистецтві та усіх не обмежених віковим цензом, що його de facto (і "для галочки") встановила Леся Антонович, директор галереї. Вона, взагалі, сумнівалася з приводу цього вікового обмеження, висловлюючи думку, що таке видовище - для тих, кому за 90... Одначе, думаю, що саме "задев'яностиків" там би і знудило насамперед... від м'яса, крові, нагромадження блідо-зелених тіл, відвертості на рівні непристойності та порно, пронизливого реготу художника (автопортрет у лавровому вінку "Весела голова"), мовляв, ви собі "хавайте", ковтайте, поглинайте, пожирайте, перетравлюйте, перетворюйтесь, труїться, розщеплюйтесь, витікайте, випорожнюйтесь, смачного вам, ха-ха, а я буду смакувати Вами... і не чайними ложечками чи розцяцькованими філіжаночками, а нагостреними виделками та ножами (із полотна "Гостріння ножів" ).
Така собі трапеза. Бо то більше скидалося на те, що поглинали картини нас, а не ми їх, вони випробовували нас, дегустуючи домішки підсвідомості та нових вражень, підсолюючи виразки комплексів, запікаючи погляди (очі?) на полотнах, як на розжарених пательнях і усе те "збіговисько" картин та людей нагадувало великий баняк із борщем, де накидано бозна-що. (Часом у тій суміші траплялися сумнівні інгредієнти, непридатні до вживання...) "Дзиґа" перетворювалася на повара, гурмана, людо-полотножера, а усі присутні - на фляки у запеченій коринці тіла... Фу-у, аж саму знудило, отак розфлякалась фантазія аж до канібальства від такої потрави-мальовидла. Що ж, не звикли ми "хавати" таку екзотику чи то пак бути пожованими та подрібненими м'ясорубкою (а чи зубками) Сергія Чайки і перетравленими у безрозмірному шлунку "Дзиґи". Отакі-то помідори.
Як на мене, то фляки - фляками, але переважали-бо роботи на тему війни і якось ті субпродукти м'яса випадали з контексту. Хіба що така назва - для "завернутих". Того, докладаючи всіх зусиль, і собі "завертаюся", шурупаю мізками та фляками, а-а-а, ну, звичайно, війна - то суцільні фляки, гарматне м'ясо, місиво скривавлених тіл, нутрощі, фе-е-е, які гидотні асоціації... Але що дивує - усе це не трагічне, не тьмяне, не кровожерливе, не огидне, не стражденне, не озлоблене, не патологічне, не руйнівне, не зранене, не розстріляне, не покалічене, не гниле і не смердюче, зовсім ні. Навіть із точністю до навпаки: надто легковажне, ігрове, мілке, кокетливе, поверхневе, кольорове, радісне, сповнене молодецького азарту, жаги, любові, експерименту, гротеску та бурлеску по-швейківськи (відтак браво-солдафонівсько-швейківське). Складається враження, що автор закликає, як і Заратустра Ніцше: "Любіть мир як засіб до нових воєн!" А тому "Мирна ініціатива" (полотно Сергія) перетворюється на повію-блондинку із довжелезними нігтями; розкуйовдженим волоссям, у якому, як у тенетах, от-от заплутаються блакитні голуби; із припіднятим (силіконовим?) бюстом; поглядом скляних очей німфоманки-наркоманки-вампірші-гейші... Така надихне на щось кардинально іншого, аніж на мирне споглядання зірок на небі...
Голови вождів, а на задньому тлі, ніби так собі, - мотузка. А того так і кортить залізти руками за рамки та мотузку ту обмотати навколо шиї, як зашморг. Червоноокий Ленін-гіпнотизер, перепуджений Цісар, "Великі гравці" під клейонкою, які грали картами світу не на бажання, а на мільйони життів простих людей, залишених у дурнях! Гітлер із обличчям жінки ( "Диктатор" ), із розчепіреним жіночим ротиком та пещеною рукою, яка однаково майстерно здатна оперувати зброєю і помадою. (Бракує лишень на нігтях модного "французького" манікюру...) Череп у касці, дама у кирзаках на троні, ампутовані руки, що "добавилися" у гандбол, " Гра у війну" (тут би було доречніше назвати грою у "війнушки"), "Портрет предка" із розщепленими штанами, радист із піднятим середнім пальцем (мова непристойних жестів чи абетка "Морзе" ), "рілексейшн" із випаданням пальців, "пісінг" - просто на нас, глядачів (тож дехто виходив із галереї не сухим, не чистим, не таким, яким був до, не собою, але й не автором, не цілісним, якимось розчленованим, порізаним, пожмаканим, розфлякованим).
Враження, що то зухвало випорожнюється на тебе сам автор, якому красномовно було наплювати, начхати і "наробити", перепрошую, на всіх нас. Вмощуюся зручно - якщо, взагалі, серед цих картин можна чутися зручно - навпроти Сергія Чайки, збираю себе до купи, випльовую з рота кулі, витягаю встромлені у шию ножиці, відриваю "з м'ясом" обірваний ніготь, ну-от, можна тепер і погомоніти…
|
