|
На жаль, Владко Кауфман не запросив на відкриття своєї "Технології чуйності" жодного з них. (Зрештою, я можу помилятися - і ними були саме ми...) Кожен із нас, хто наважився прийти до галереї Дзиґи на Владкове видиво, мусив узяти із капелюха автора монету за вхід. Отака фішка! Усе навпаки.
Занурюючи руку у таємниче наповнення капелюха, як у скриню Пандори, я думала, що витягну звідти якусь химеру або що хтось дзьобне мене у пальці. На жаль, цього теж не сталося - я витягла монету у п'ять копійок. Хтось оминав таке незвичне "жеребкування", хтось планував витягти цілу пригорщу монет (навіть стягти самого капелюха), хтось потайки докидав до нього, нарешті зала хаотично наповнилася вигуками, кольорами, парфумами, поглядами і т. д. і т. п.
Технологія чуйності переплелася із чуйністю технології, автор десь вм'явся у стіни чи то у натовп, серед якого з'являлися і зникали Юрій Покальчук, Назар Гончар, Юрко Іздрик, Джон Сук, Тарас Чубай, Віктор Морозов із дружиною Мотрею та багато іншого львівського (та не дуже) бомонду. Тільки коли натовп порідішав, нарешті можна було помітити і роздивитися власне творіння Кауфмана (не наважуся назвати це картинами, але й некартинами теж...)
ВлодКауфман – в фильме "Технология чуйности" (1995) |
|
) |
"...Мені страшено закортіло через невеличкий проміжок ніби-то кінця існування совдепії попробувати подивитися на схему, запропоновану "совком" - "багаті-бідні" дещо по інакшому. Очевидно жебраки, як і проститутки будуть існувати завжди.
І це, мабудь, є карма людства ..."
(Так сказал Влодко)
|
Це... зібрання жебрацтва різного ґатунку (разом із нами). Малюнки на розграфлених шпалерах, на стіні, на полотні із сотень щільно приклеєних один до одного проїзних квитків, карток, марок. Жебраки під розбитим склом... Жебраки, що сповзають із подертих квітчастих шпалер, вивільнюються з-поза рамок, демонстративно виплескуються додолу і пом'ятою головою скручуються у рулон засмальцьованого паперу... (Хтось таки не витримав і одгорнув бідоласі "фейса" на показ усім - вічне людське прагнення повноти, гармонії та досконалості... отак одгорнув, зігнорувавши задум митця, зазирнувши у вічі скоцюрбленій постаті - а там... там романтика смітників і кам'яні обличчя, які не промовляли(?) ані слова.
Проте... був якийсь розпачливий потрійний крик, чи то наголос саме на прочинених до болю вустах: бабця, поруч фрагмент її обличчя, поруч лише ніс, губи і крик... Тоді шпалери дерлися, стіни тріскали, билися келихи із червоними та білими винами, але той крик залишався надто німим і непристойним як на аудиторію, що прицмокувала шматочками динь, якими пригощали гостей).
Жебраки із гітарами, акордеонами, скрипками, капелюхами, моліннями, голосіннями, болями, ролями, різними Кауфманами, розіп'ятими на цих іконах напівживих, напівсвятих, напівлюдей. Зі стін усюди простягалися гіпсові руки... кошики білих та розмальованих рук... Рук із вм'ятими копійками та цифрами, із накресленими лініями життя (нежиття? напівжиття? напівіснування?). Без пальців, без надії, без руху. Щоправда, одна з них раптом схопила мене за ногу і я ледве не гримнулася на сірого жебрака без лівої ноги, який дивно витримував рівновагу, наче вона в нього була. Ці жебраки були абсолютно голі та відверті у своєму вбранні, налаштовані на зворотній зв'язок, а відтак хотілося розібратися і покласти до гіпсових рук свою зворохобленість. Та розібраним залишився тільки Кауфман - "людина, яка продає себе", митець-жебрак, який вивертає свого капелюха (душу?) і роздає гроші... На екрані монітору його оголена постать викликала у багатьох скептичну посмішку, часом огиду (комусь "тхнуло" ексгібіціонізмом) поруч із амбівалентним захопленням (а також захопленням зненацька). А ще були два капелюхи: один на одному, такий собі цілунок капелюхів, але то треба бачити, бо кожну картину неминуче спрофановує опис. (Мова слів бідніша за мову відтінків, цілунків чи мову мовчання).
Словом, я ледве не розібралася, не потягла якусь шпалеру собі додому і довго дивилася на двері, уявляючи, що то теж задум харизматичного Владка... (Шкода, то були просто двері. Двері без жодного підтексту. Без жодної думки поза контекстом, в якому я розчинилася, розповзлася, розмилася, я, кавоманка, кайфоманка, кауфманоманка(?)) Та кайф збив сам Влодко. Сидячи у куті з капелюхом, він говорив зовсім не те, про що волали його жебраки! Він наче не розумів їх (себе?) і поступово перетворювався просто на тілесне доповнення. Зрештою, він казав мені те, що думає, що спадало йому до голови чи до того таки капелюха...
|
